Продавчиня Лена сиділа у своєму акваріумі з плексигласу й дивилася “кіно”. Вісім годин на день повз неї текла чорна ріка конвеєрної стрічки, а в ній пливли чужі життя, запаковані в картон. Монотонний писк сканера був єдиною звуковою доріжкою. Лена була досвідченою глядачкою. Вона давно навчилася визначати жанр за першими кадрами.

Ось поплив набір для самотності: заморожена піца на одного, дволітрова пляшка коли та корм для кота. Піца - щоб не готувати. Кола - щоб запити тишу. А корм - поважна причина не почуватися зовсім загубленим.

Слідом - конструктор «Молода родина, яка дуже старається». Упаковка кіноа. Авокадо, тверді, мов невиговорені докори. Два йогурти з нульовою жирністю. І серед цього дієтичного параду - пляшка найдешевшого червоного вина. Вона лежала на стрічці, як бунтар на зборах акціонерів. Компроміс між «треба харчуватися правильно» і «Боже, як же це все нудно».

А ось життя, стиснуте до найнеобхіднішого. Половинка чорного хліба, одна цибулина, пакетик молока. Речі лежали на великій стрічці сирітливо, на великій відстані одна від одної, ніби боялися торкнутися. А рука, що їх викладала, - сухі пальці старенької, схожі на гілочки, - рухалася повільно, наче зважувала не цибулину, а кожен залишений день.

Лена пробивала все це з обличчям людини, яка дивиться той самий фільм у сотий раз. Пік. Пік. Пік. Її робота - сканувати штрих-коди, а не чужі душі. Це був її захисний механізм.

Та потім на стрічку ліг він. Набір, у якого не було жанру.

Пляшка дорогого французького шампанського. А поруч - пачка найдешевшої швидкої лапші.

Жінка, що виклала їх, не дивилася на Лену. Вона дивилася кудись крізь стелаж із сигаретами, і мала вигляд, ніби того самого дня підписала і мирний договір, і оголошення війни. Вона не намагалася нікого вразити. Вона просто була тут, усередині свого незрозумілого дня.

У голові Лени щось клацнуло й завмерло. Її внутрішня картотека зависла. Для цього поєднання не існувало відповідної полички. Це була не історія; це була друкарська помилка в книзі життя. Свято і дно. Вистріл пробки й хруст сухого брикету.

Вона взяла пляшку. Холодне, важке скло.

Пік.

Потім - майже невагому пачку лапші.

Пік.

- В один пакет? - спитала Лена, і це було перше запитання за весь день, яке вона поставила не на автопілоті.

Жінка отямилася. Перевела погляд на свої покупки. Подивилася, як холодне скло майже торкається шурхітливої упаковки. І ледь помітно кивнула.

Лена обережно опустила пляшку до пакета, а поруч дбайливо вклала лапшу. Вона не знала історії цієї жінки. Але знала цей жест. Змішати в одному пакеті свою найбільшу надію і своє найглибше дно.

Вона простягнула жінці пакет. І на мить їхні очі зустрілися. У них не було ні осуду, ні цікавості. Лише тихе, безголосе впізнавання.

Того дня Лена зрозуміла, що вона не глядачка. Вона - така ж ріка. І в ній так само, обійнявшись, пливуть поруч шампанське й лапша.