Історії-дзеркала

Список подяк

  • проживання втрати
  • емоційна чесність
  • самопідтримка
  • розставання
  • власні межі

У Іри після Сашиного відходу залишилися три речі: кактус, зарядка від його ноутбука і відчуття, що їй мають компенсувати час.

Кактус дивився з підвіконня з виразом «я взагалі не при справах». Зарядка лежала на столі, як маленький доказ. А відчуття боргу вже було серйозним.

- Чотири роки, - сказала вона кактусу. - ЧОТИРИ. РОКИ.

Кактус мовчав, бо був єдиним дорослим у кімнаті.

***

Розходилися вони, звісно, «по-дорослому». Сіли в кафе. Він замовив раф, вона - чай, що пах свіжовимитою підлогою.

Саша глибоко вдихнув, увімкнув обличчя «людини, у якої є правильні слова» і почав:

- Я дуже тебе поважаю.

- Прям відчувається, - кивнула Іра.

- Ти важливий етап мого шляху.

- Так, - сказала вона. - Зараз почнеться.

І не помилилася.

Саша говорив грамотно, з опорою на лекції, подкасти й інстаграмні каруселі. Йому було двадцять дев’ять, але звучав він як чоловік, що вже тричі розлучився і написав книгу про прийняття.

- Наші дороги…

- Тільки спробуй сказати «розійшлися», - попередила Іра.

- …ну, вони як би… так, розійшлися. Але я вдячний.

Він дивився на неї з м’яким смутком людини, яка заздалегідь пропрацювала провину в нотатках телефона.

- Ти найкраща людина, яку я зустрічав.

- Але недостатньо найкраща, щоб зі мною жити, так?

- Це не про тебе, - м’яко сказав він. - Це про мене.

- Звісно, - згодилася Іра. - Рахунок ділимо навпіл чи теж «не про мене»?

Вони розплатилися. Він пішов красиво: без крику, без грюкання дверима, без «ти мене не розумієш». Вона лишилася з чашкою, де листя чаю склали слово «гаразд». Або їй здалося.

***

Вночі Іра провалилася в телефон, у нескінченну стрічку чужих розумних думок. Там плавали слова «відпустити з легкістю», «подякувати за досвід», «зберегти світло». Десь у сяючому світі правильних розставань люди писали листи подяки й раділи любові.

Іра перечитала поради, глянула на набрякле обличчя в чорному екрані й подумала: «Так. Значить, я не просто кинута. Я ще й недорозвинена. Чудово. Два за ціною одного».

Вона дістала блокнот і написала зверху: «ЗА ЩО ДЯКУВАТИ».

  1. Дякую, що втік до іпотеки.
  2. Дякую, що позбавив мою квартиру «візуального шуму». Тепер я можу нарешті купити ту потворну горнятко з єнотом і не ховати її в шафу.
  3. Дякую, що так багато говорив про свободу, маючи на увазі лише свою.
  4. Дякую за те, що чотири роки я жила з ходячим подкастом.

На п’ятому пункті раптом стало легше. Список вийшов дивним: навпіл із колкостей та реальних речей.

  1. Дякую за нічні розмови.
  2. Дякую за те літо на морі.
  3. Дякую, що якось мовчки сидів поруч, коли померла бабуся, і нічого розумного не говорив.

Вона подивилася на записи й чесно зізналася: «Нічого, я поки не в ресурсі сяяти. Але вже не хочеться розбити йому обличчя тарілкою. Прогрес».

***

За тиждень Іра пішла до подруги Даші, у якої був власний підхід до розставань. Даша викидала з вікна футболки колишніх, влаштовувала церемонії з шампанським і називала це «екзорцизмом побутового рівня».

- Ти його речі викинула? - спитала Даша.

- У нього тільки зарядка і кактус, - сказала Іра. - Зарядку шкода. Кактус узагалі святий.

- Іро, - суворо сказала Даша, - не можна лишати артефакти. Це як портали. Через них чоловіки повертаються.

Вони випили. Даша ввімкнула музику, яка лікувала все, окрім слуху.

- Ти маєш його зненавидіти, - оголосила вона. - Інакше не відпустиш.

- Не виходить, - чесно зізналася Іра.

- Тоді хоч прикинься.

- У мене й так один актор на двох був, - сказала Іра. - Досить.

Дорогою додому вона зрозуміла, що куди не глянь - всюди хтось щось вимагає: будь легкою, будь вдячною, прикинься. І жодного варіанту «будь як є». Кактус удома з нею погодився.

***

За місяць вони випадково зустрілися в супермаркеті, де неможливо виглядати пристойно. Іра була в розтягнутій кофті, з кошиком із трьох речей: вино, сир, корм для кота (якого не було, але знижка була космічна).

Саша тримав у руках авокадо і жінку. Жінка виглядала як людина, що точно знає, що таке вітамін D і як відчувати своє тіло.

- Іро? - сказав він.

- Угу, - відповіла вона. - Привіт.

Авокадо дивилося на них, мов свідок у суді.

- Я іноді думаю про нас, - сказав Саша тим самим м’яким голосом. - І…

- Не треба, - зупинила вона. - Ми обидва вижили. Уже гарний результат.

Він розгублено всміхнувся.

- Я хочу, щоб ти знала: я справді ціную…

- Я пам’ятаю, - сказала Іра.

Вона сказала це без жовчі. Майже.

Він кивнув, як людина, що досі цитує розумні тексти, але вперше помічає, що вони погано стикуються, коли в руках авокадо.

- Ти не злишся? - несподівано чесно спитав він.

- Злюся, - знизала плечима Іра. - Періодично. Потім минає. Потім знову.

- Просто ти виглядаєш так спокійно…

- Це я сьогодні голову помила, - пояснила вона.

Вони обидва трохи засміялися. Жінка з вітаміном D мило всміхнулася, не розуміючи половини.

- Гаразд, - сказав Саша. - Бережи себе.

- Ти теж, - відповіла Іра. Помовчала. - І зарядку не забудь забрати, до речі. А то здається, ніби я тримаю тебе на повідку.

Вона вийшла з вином і кормом для кота, але біля дверей зупинилася й повернулася.

- І ще, - додала вона, підійшовши ближче. - За те літо на морі… дякую. Справді.

Він кивнув. На секунду в його обличчі не було ні пози, ні правильних слів. Просто втомлена людина, якій стало водночас і легше, і важче.

- І тобі дякую, - сказав він. Уже без методички.

***

На цьому їх цивілізоване «післярозставання» закінчилося. Не ідеально. Не натхненно. Просто.

Вдома Іра поставила вино на стіл, але пити не стала. Погляд упав на зарядку. Маленький доказ усе ще прив’язував квартиру до його світу.

Вона взяла її, покрутила в руках і мовчки вдяглася. Вечір був прохолодним і порожнім. Іра поклала зарядку на лавку біля під’їзду, де часто сиділи бабусі, і поруч приліпила маленький стікер із чотирма словами:

«Працює. Просто більше не потрібна».

Вам може бути цікаво

Дефрагментація

Глєб висів догори ногами. Світ перевернувся три секунди тому. До цього Глєб був успішним архітектором у костюмі за дві тисячі євро, який поспішав на зустріч, щоб презентувати макет сорокаповерхової голки. Тепер Глєб був шматком плоті, затиснутим у пережованому металі «Ауді», який лежав у кюветі. Ремінь безпеки вдавлювався в ключицю з ентузіазмом...

Хеппі Міл

Ольга стояла в черзі на АЗС з пістолетом у руці. Бензиновим. 95-м. У другій руці - груди. Ліві. До них присмоктався тримісячний Ваня, пристебнутий якоюсь хитрою системою ременів, що перетворювала материнство на екстремальний спорт. Бак показував 23 літри 38 копійок, коли Ваня вчепився зубами. У нього різалися зуби - в три місяці, бляха, як у...

Контракт на Порятунок

Марк їв суп. Голосно, як здавалося Лені. Вона сиділа навпроти і дивилася не на нього, а крізь нього. У її голові, невидима для людського ока, але важка, як могильна плита, лежала Інструкція. Пункт 42: «Коли я приходжу додому втомлена, він повинен помітити це в перші три секунди, підійти, обійняти і запитати, що сталося, до того, як я зніму...

Вася і важлива розмова

Вася сидів на унітазі вже двадцять хвилин, хоча всі свої справи закінчив ще на третій. Просто там, за дверима, на кухні сиділа Марина й чекала на нього для «важливої розмови». «Важлива розмова» - це коли пизда. Вася це знав. За вісім років шлюбу він вивчив її інтонації, як абетку Морзе. «Васю, поговорити треба» - це про гроші. «Васильку, присядь»...

"Я - дослідник, який описує побачене. Кожен текст тут - це дзеркало, що відбиває одну грань людського досвіду; один промінь світла, що падає під певним кутом. Це не істина в останній інстанції і не універсальний діагноз. Тут немає остаточних відповідей. Лише запрошення до роздумів."

Важливе повідомлення