Слухай. Ти прокидаєшся, і перша думка: «Щось не так». Не зі світом, не з погодою - з тобою. Учора ти вирішив бути ідеальним. Подивився на колегу Петю, фаната здорового харчування, і подумав: «Ось! Треба бути як Петя!» А сьогодні проспав, і натертий морквяний салат, який ти собі обіцяв на сніданок, перетворився на сухе печиво. І от Петя вже десь там, на своєму ідеальному Олімпі, а твій внутрішній голос, той покидьок із мікрофоном, уже верещить: «Лінюх! Слабак! Не Петя!»

І ти весь день, мов проклятий, намагаєшся наздогнати цей ідеал. А ввечері, коли падаєш без сил, той самий голос добиває: «Бачиш? Не вийшло. Знову не став Петею. Знову не став собою (тим собою, якого ти виліпив за образом і подобою Петі)».

Розумієш, у чому цирк? Ти все життя граєш театр одного актора, де ти сам собі режисер, сценарист, гример і найжорсткіший критик. А роль у тебе одна: «Ідеальна людина на думку всіх, окрім тебе».

Ось ти обіцяєш собі: «З понеділка почну нове життя!» Ха! «З понеділка» - твій персональний наркотик, щоби протриматися ще кілька днів. Це такий ментальний відпочинок, де ти наперед прощаєш собі всі майбутні провали, аби не з’їхати з глузду просто зараз. «Ну гаразд, сьогодні ще побуду цим ніким, зате з понеділка!» І ця брехня собі, ця вічна відстрочка не просто робить тебе слабшим. Вона ще й робить тебе винним.

Винним не перед Петею. Перед собою. Перед тим примарним «я», яке ти так старанно виліпив. Ти відчуваєш себе зрадником власної, так і не народженої величі. Це мерзке, липке відчуття, коли стоїш перед дзеркалом і розумієш: «Я знову підвів себе. Я знову не зміг. Я знову недостатньо…» І кожне це «недостатньо» осідає на тобі, як пил, доки ти не перетворюєшся на живу скульптуру з розчарування та самоненависті.

***

І ти стоїш, увесь обсипаний тим пилом, важкий від провини, і раптом погляд чіпляється за старі кросівки, кинути біля дверей. Не нові, не модні, не ті, що носять «успішні люди». Просто твої.

І ці кросівки раптом здаються єдиною чесною річчю у твоєму житті. Вони нікого не грають. Вони просто є. Старі. Зручні. Твої.

Ти йдеш на кухню. Відкриваєш холодильник. Порожньо. Лише засохлий шматок сиру та самотній йогурт. Ти береш той йогурт. Він полуничний, хоча ти ненавидиш полуничний йогурт. Але іншого нема. І ти їси його. Повільно, ложка за ложкою. Відчуваєш той нудотний, неприємний смак. І вперше за довгий час не намагаєшся змусити себе насолоджуватися. Не думаєш про те, що «треба їсти корисне». Просто їси гидкий йогурт, бо він є.

І в цій миті, у цьому несмачному полуничному йогурті та старих кросівках, немає жодної драми. Немає проривів. Немає рішень. Є лише ти. Сидиш на кухні. Їси паршивий йогурт. І це все.

І цей внутрішній голос, той покидьок із мікрофоном, який зазвичай верещить: «Що ти жереш цю гидоту? Де твій здоровий спосіб життя? Ти знову недостатньо…» - раптом стихає. Не тому, що ти його переміг. А тому, що він просто… замовкає. І чути тільки, як ложка шкрябає дно стаканчика.