У Ані в голові була монтажна кімната. Вона не те щоб жила власне життя - вона монтувала його постфактум. Реальність була лише сирим, незграбним матеріалом, який потім потрапляв до рук її внутрішнього режисера - цинічного, безжального генія, що завжди знав, як треба було.

Ось сьогоднішній матеріал. Парк. Рідкісний сонячний день. Вона сидить на лавці з книжкою. До неї підбігає чийсь золотистий ретривер і безсоромно тицяє вологим носом у долоню. Слідом підходить його господар - хлопець у кумедній шапці й з такою усмішкою, від якої у світі стає трохи менше сірості.

- Перепрошую, - каже він, - він вважає загальне обожнювання своїм уродженим правом.

І це було не просто запитання. Це був світло софітів. Камера. Мотор.

У ту саму мить в голові Ані ніби вимкнули звук. Її внутрішній режисер горлав зі свого крісла: «Текст! Дай хоч щось! Усмішку! Кивок! Крупний план, ідіотко!», але акторка на майданчику оніміла. Усі репліки, відточені перед дзеркалом, усі сценарії можливих зустрічей - усе перетворилося на білий шум.

Вона спромоглася лише витиснути з себе ввічливу маску, за якою - паніка. Усмішку, що говорила не «Я відкрита до діалогу», а «Будь ласка, не чіпайте мене, я можу розсипатися».

Це не було зверхністю чи холодністю, як міг подумати той хлопець. Це був страх. Страх не виправдати, не дотягнути, здатися кумедною. Внутрішній цензор був настільки суворий, що волів узагалі вимикати звук, аби тільки не ляпнути чогось неідеального.

Хлопець чекав рівно стільки, щоб тиша стала оглушливою. Його усмішка трохи зів’яла. Він усе зрозумів не так. Чи, навпаки, аж надто так. Він кивнув, причепив повідець і сказав: «Гарного дня».

Знято.

І рівно за хвилину, коли хлопець із собакою вже перетворилися на крапку на горизонті, монтажна кімната спалахнула світлом. Режисер сів за пульт.

Він перемотував плівку. Крупний план: її розгублене обличчя. Крупний план: його згасаюча усмішка. «Так, стоп, - командував він. - Сміття. Перезнімаємо».

І починалося чаклунство.

Дубль два. На його фразу вона сміється. Легко, без жодної провини. «Мені здається, він абсолютно має рацію, - говорить її голос, такий упевнений і теплий. - З такою харизмою можна й не скромничати».

Дубль три. Вона трохи мружиться від сонця й відповідає: «Якщо обожнювання - його право, то чесання за вушком - мій громадянський обов’язок». І простягає руку до собаки.

Режисер монтував шедевр. Він додавав правильне освітлення, накладав легку музику, вирізав незграбні паузи. У його версії зав’язувався розмовний вихор. Вони сміялися. Можливо, навіть обмінювалися телефонами. Фільм виходив коротким, але ідеальним.

Це був головний парадокс її життя: вона так відчайдушно жадала імпровізації, що могла брати участь лише в ідеально відрепетируваних сценах. Страх зняти поганий дубль був сильнішим за бажання зняти бодай якийсь. Бажання подобатися було настільки всеохопним, що паралізувало будь-яку можливість проявитися.

Вона закрила книжку, так і не прочитавши жодного рядка. У її особистому кінотеатрі щойно завершився прем’єрний показ чергового шедевра, який ніхто ніколи не побачить. Оплесків не було. Лише тиша в порожній залі.

І в цьому теж була своя іронія. Її режисер був генієм.

Шкода тільки, що його єдина акторка - безнадійний боягуз.