Він стояв біля вікна і дивився на дощ.

Це був звичайний, сірий міський дощ. Він барабанив по підвіконню, стікав кривими струмками по склу, збирався в калюжі на асфальті. Люди на вулиці поспішали, ховалися під парасолями, зжималися від холоду.

А він стояв і заздрив дощу.

Він заздрив не його свіжості чи прохолоді. Він заздрив його природі.

Дощ не пам’ятав, що вчора був сонцем, яке випарувалося з калюжі. Він не планував завтра стати частиною річки. У нього не було минулого, що могло б його гризти, і майбутнього, здатного непокоїти. Він існував лише в одному абсолютному моменті - моменті падіння.

Дощ не ставив запитань про сенс свого існування. Він не намагався стати кращим дощем, ніж був учора. Він не порівнював себе з іншими. Він не страждав від того, що він - лише дощ, а не океан. Він просто падав, підкоряючись єдиному чесному закону - закону тяжіння.

Дощ нікого не намагався вразити. Йому було байдуже, лаяли його чи раділи йому. Він не шукав схвалення. Він не боявся осуду. У нього не було его, яке треба було захищати. У нього не було образу, якому треба відповідати.

Він був абсолютно, цілковито вільним. Вільним від пам’яті, мети, сенсу, від самого себе. Його буття дорівнювало його дії. Він був тим, що робив.

Чоловік відірвався від вікна й зітхнув.

Йому треба було подзвонити, написати три листи, скласти план на завтра і не забути про зустріч минулого тижня, що пройшла не дуже вдало. Йому треба було бути кимось.

А дощ за вікном просто був.

І в цьому полягала вся різниця у Всесвіті.