Це твій внутрішній, кишеньковий тиран. Маленький божевільний режисер, якому ти сам видав безлімітний бюджет і повну творчу свободу. Він сидить у тебе в голові, схрестивши ніжки, і малює розкадровки майбутнього. Ось тут інші скажуть саме це. А ти відповіси ось так. Ідеальне світло, вивірені паузи. Він навіть підбирає пози для ще не відбутої розмови. Це його артхаусний фільм, його шедевр, де весь світ - слухняний акторський склад.

І в цьому є п’янка солодкість, правда? У мить, коли ти все «спроєктував», ти - бог цього картонного всесвіту. Ти відчуваєш, як нитки контролю сходяться у тебе в руках. Це п’янке відчуття панування над хаосом. Ти будуєш кришталевий замок на хмарі й на секунду віриш, що він стоятиме вічно.

А потім розсувається завіса.

І виявляється, що в твоїх акторів є власна думка. Декорації хитає протяг реальності. Хтось забув репліку, хтось узагалі не прийшов на знімальний майданчик. І твій геніальний сценарій летить шкереберть.

І ось тут починається найсмішніше й найтрагічніше. Злиться не розум, не логіка. Злиться саме цей маленький режисер. Він тупотить ногами, рве на собі уявне волосся й кричить: «Ці бездарі! Вони все зіпсували! Мій геніальний задум!»

Але на кого він злиться насправді? На світ, який не захотів прогинатися під його фантазію. На людей, котрі насмілилися бути живими, а не ляльками. А зрештою - на самого себе, бо в глибині душі знає: це був лише спектакль у театрі одного глядача.

Уся ця буря - фантомний біль за неіснуючим. Ти сумуєш за тим, чого ніколи не було, окрім як у чернетці твоєї уяви. Ти сердишся на примар, яких сам і намалював.

І ось ти стоїш серед руїн свого повітряного замку, увесь у пилюці нездійсненних очікувань, і розумієш найдивнішу річ: єдиний, хто замкнув тебе в цій вежі, - це ти сам. Ти її й спроєктував, і збудував, і став її першим та останнім в’язнем. Усе сам. Який талановитий самогубець.