Бік А
- пам'ять і біль
- тихе примирення
- повернення до себе
- минуле
- ностальгія
Він знайшов її на дні коробки зі старими університетськими конспектами. Аудіокасета. Дешевий прозорий пластик, паперовий вкладиш з вицвілою фіолетовою пастою. Її почерк. Трохи нахилений ліворуч, із крихітним сердечком замість крапки над «i» у слові «Nothing».
Він не бачив цю касету років двадцять. Думав, що давно викинув. Або загубив. Хоча, певно, він просто хотів, щоби вона загубилася.
На вкладиші був лише треклист. «Бік А». Жодних імен. Жодних дат. Вони й не були потрібні. Він пам’ятав усе. Пам’ятав, як вона записувала цю касету, сидячи на підлозі в його кімнаті, зосереджено натискаючи «Rec» і «Pause» на старому магнітофоні. Кожна пісня була повідомленням. Обіцянкою. Зізнанням.
Він покрутив касету в руках. Вона була легкою, майже невагомою. Дивно, як така маленька річ може тримати в собі стільки болю. Він провернув пальцем одну з котушок. Стрічка всередині ліниво посунулася.
Усі ці роки він навчився оминати цю пам’ять. Як оминають небезпечний, напівзруйнований дім. Він знав, що той стоїть десь у глибині, але ніколи не підходив близько. Не зазирав у вікна. Забагато протягів. Забагато примар.
А зараз він тримав у руках ключ від вхідних дверей.
Він озирнув свою порожню, тиху квартиру. У нього не було нічого, на чому можна було б це програти. Він усміхнувся. Час сам подбав, щоб деякі двері залишалися зачиненими. Він міг би просто покласти касету назад у коробку. Забути ще на двадцять років. Це було б найрозсудливішим рішенням.
Натомість він надів куртку, сунув касету до кишені й вийшов на вулицю.
Він знайшов його в комісійному магазині на іншому кінці міста, серед припорошених відеомагнітофонів і старих радіоприймачів. Маленький, потертий касетний плеєр. Walkman. Він купив його, не перевіряючи, разом із парою таких же старих батарейок.
Повернувшись додому, він не став вмикати світло. Сів у крісло біля вікна. Вставив батарейки, почув, як усередині загудів моторчик. Відкрив кришку плеєра. Тихе клацання. Він вставив касету, і пластикова дверця зачинилася глухим, остаточним звуком. Він надів навушники.
Пальці тремнули, перш ніж натиснути кнопку «Play». Він натиснув.
Спочатку - шипіння стрічки, наче шурхіт змії. Потім - нерівний, трохи «плавучий» звук піаніно. Перша пісня. Та сама.
І біль повернувся.
Але це був уже інший біль. Не той, гострий, підлітковий, що розривав його навпіл. Той біль кричав. Цей - мовчав. Він не був раною. Він був шрамом. Він не болів - просто існував. Нагадував про те, що колись тут було щось живе. Щось настільки справжнє, що, вмираючи, залишило по собі вічний, фантомний слід.
Музика лунала. Одна пісня змінювала іншу. Він сидів непорушно, дивлячись на вогні нічного міста. Він не плакав. Він просто слухав. Він дозволив примарам увійти. Вони ходили кімнатою, сідали поруч, дивилися на нього її очима. І вперше він не намагався їх прогнати.
Касета дограла, механізм клацнув, і в навушниках запанувало шипіння - звук дороги, пройденої до кінця. Він посидів так ще мить, а потім повільно, ніби боячись злякати щось важливе, зняв навушники.
Кімнату наповнила тиша. Але вона була іншою. Густою, спокійною, живою.
Біль не зник. Він просто перестав кричати. Уклався всередині, мов тяжкий, проте гладкий камінь на дні річки.
І в цій новій, справжній тиші він нарешті почув. Не музику. Не минуле.
А себе.