Артур не був людиною. Він був функцією, замкненою в бездоганний екзоскелет. Його посада — «Старший партнер» — була кірасою. Його вивірена, позбавлена емоцій мова — глухим забралом. Його щоденний маршрут зі стерильного передмістя у скляну вежу офісу — поножами, що не давали збитися зі шляху.

Глибоко всередині цих лат сидів не Артур, а маленький, наляканий хлопчик. А поруч із ним невідступно чергував внутрішній зброяр. День і ніч він вистукував молоточком, підтягуючи ремені, поліруючи сталь, замазуючи найменші подряпини: «Старший партнер не сумнівається. Старший партнер не втомлюється. Старший партнер не відчуває».

Тріщина пішла не від зовнішнього удару. Вона пішла зсередини.

На ключових переговорах, у мить, коли Артур холодно й методично розносив позицію опонентів, його ліве повіко смикнулося. Один раз. Малесенький, ледь помітний спазм. Зрадницький збій у бездоганному механізмі.

Для будь-кого іншого це була б дрібниця. Для Артура — перша крапля розпеченого металу, що просочилася крізь лати.

Зброяр усередині забив на сполох. Артур розпочав війну. Він капав у око заспокійливі краплі. Прикладав холодні компреси. Намагався «раціоналізувати» спазм, загнати його назад у стійло логіки. Але повіко жило власним життям. Кожен його ривок для Артура був не просто нервовим тиком. Це була іржа, що проступала на сяючій кірасі. Доказ того, що під металом — жива, вразлива, недосконала плоть.

Кінець настав у тиші його кабінету на сороковому поверсі. Пізно ввечері, після чергового бездоганного дня, він залишився сам. Місто під ним лежало ідеальною світною сіткою — уособленням порядку. Але в темному склі вікна Артур бачив не місто. Він бачив власне віддзеркалення.

І повіко знову смикнулося. Несамовито, зло, як пташка, що потрапила в сильце.

І в тому віддзеркаленні, на тлі досконалої геометрії міста, він уперше побачив не «Старшого партнера». Він побачив маленьку, налякану людину в дорогому костюмі, яка відчайдушно намагається когось із себе зобразити. Побачив увесь той жах, що змушував її стискати кулаки до білих кісточок. Побачив усе напруження, яке тягнув роками.

Він не боровся. Не аналізував. Він просто дивився.

І в цю мить сталося диво. Саме в ту секунду, коли він припинив війну й дозволив спазму бути, дозволив цьому наляканому чоловікові бути — повіко стихло.

Раптова тиша в тілі була оглушливою. І в цій тиші він нарешті усвідомив. Не розумом, а всім собою. Він відчув фізичну вагу лат, які носив усе життя. Побачив, чим платив за цю невразливість, — здатністю дихати.

І відбулося відпускання.

Він не зривав із себе лати. Вони просто припинили існувати, бо він перестав у них вірити. Він відчинив вікно. Прохолодне вечірнє повітря торкнулося його обличчя. Воно не було теплим чи лагідним. Воно просто було. І воно торкалося Артура.

Вітер гуляв крізь нього. Він нічого не творив. Він просто дув.

Скільки важить вдих, коли на грудях більше немає кіраси?

Чим пахне пил, з якого ти створений?