Старий гончар Кенджі не ліпив чаші — він вів із глиною розмову. Його майстерня, наповнена запахом пилу й дощу, була заставлена полицями. І на них стояли не тріумфи, а шрами: сотні тріснутих, кривих, недосконалих посудин.

Якось до нього прийшов молодий учень Рьо, в голові якого сяяв образ ідеальної чаші — тонкої, мов пелюсток, симетричної, як відбиток місяця у воді. Він прийшов не вчитися. Він прийшов довести, що вже є майстром.

Він жбурнув на круг грудку глини, і круг заспівав під його впевненими пальцями. Та в останню мить, коли він формував вінчик, стінка здригнулася, і вся конструкція безсило осіла в безформний ком.

«Не та глина!» — кинув Рьо, сердито зішкрібаючи невдачу з круга.

Наступного дня історія повторилася. «У майстерні занадто волого!» Ще за день чаша знову обвалилася. «Ви занадто голосно дихаєте, учителю, збили мене». Пробіг кіт. Закричав птах надворі. Сонце світило під не тим кутом. Світ Рьо був повний ворожих сил, що заважали його генію. І щоразу він із люттю кидав черговий «зіпсований» ком у свій кут.

А майстер просто робив свою роботу. Він сідав за круг, і його руки починали свій танець. Інколи з-під них виходила чаша. Інколи, за мить до довершеності, він бачив у ній ледь помітну фальш. І тоді Рьо, спостерігаючи, бачив немислиме: Кенджі спокійно й методично, одним рухом руки, зминав майже ідеальне творіння, повертаючи його в сирий, безформний стан. Потім кидав цей ком у самий центр великого чану, змішуючи з рештою глини.

Рьо дивився на це, і його світ, побудований на пошуку винних, тріщав по швах. Він чекав від майстра гніву, розчарування — чого завгодно, та бачив лише спокій.

Одного разу, після чергового «провалу», Рьо не витримав:

— Як ви можете? Це ж була майже ідеальна робота! Навіщо ви її знищили?

Кенджі вперше за багато днів подивився просто на нього.

— Я нічого не знищив, — тихо відповів він. — Я лише подарував глині новий досвід. Тепер вона знає, якою формою їй бути не варто.

Рьо завмер. Він глянув на свій кут, де лежали грудки його звинувачень — сміття, яке треба приховати. Потім погляд упав на полиці майстра, де стояли сотні таких самих шрамів, але їм було відведено почесне місце.

Він обернувся до вчителя, і в його голосі прозвучало останнє, відчайдушне питання, яке мало все пояснити:

— Учителю… то навіщо вони тут? Усі ці… помилки?

Кенджі поглянув на полиці. Потім на Рьо. І в його очах було щире, незграйне здивування.

— Помилки? — перепитав він. — Тут лише чаші.