На вашій грудях влаштувалося тепле, муркотливе щастя вагою в кілька кілограмів, і ви думаєте, що це ви його прихистили. Яка грандіозна, захоплива омана.

Ми будуємо космічні кораблі, розшифровуємо геном, сперечаємося про постмодернізм, а головний вчитель дзен-буддизму спить у нас біля ніг, і ми навіть не здогадуємося записатися до нього на курс. А курс у нього тільки один, і він безжально простий: «Замовкни і будь тут».

Усе наше життя — оглушливий шум. Не зовні, а всередині. Це гудучий рій думок про те, що було вчора і що буде завтра. Наш розум — це браузер зі ста п’ятдесятьма вкладками, і всі вони зависли, висмоктуючи нашу енергію. Ми — цивілізація, що втекла з реальності до абстракції.

А кішка? Кішка — антидот. Аварійний рубильник від цього гулу. Вона — утілена реальність. Її світ не складається з дедлайнів, іпотек і екзистенційних криз. Її світ — це сонячна пляма на підлозі, фактура дивана, звук холодильника, що відчиняється, і ваш запах. Усе. І цього світу їй абсолютно, вичерпно достатньо.

Коли кішка дивиться у вікно, вона не розмірковує про марність буття. Вона дивиться на пташку. Не на «символ свободи», не на «представника загону горобцеподібних». А на маленьку, тремтливу точку чистого буття. Її свідомість — не вируючий казан ідей, а глибоке, спокійне озеро, у якому відбивається те, що є. Саме зараз.

Ми заводимо кішку, думаючи, що даємо їй дім. Насправді ми відчайдушно намагаємося імпортувати у своє життя шматочок справжності. Ми приносимо в свою бетонну коробку, завалену ґаджетами й тривогами, маленького, пухнастого гуру, який самим лише існуванням нагадує: усе, що в тебе є, — це оцей вдих. І оцей видих. І ця тепла шерсть під твоєю долонею.

Гладячи кішку, ми не просто виявляємо ніжність. Ми здійснюємо священний ритуал заземлення. У цю мить наш безкінечний внутрішній діалог спотикається й на секунду замовкає. Ми перестаємо бути менеджером, чоловіком, боржником. Ми стаємо просто рукою, що гладить, і істотою, яка слухає муркотіння. Ми під’єднуємося до її реальності, мов до зарядного пристрою, бо наша власна реальність давно розрядилася в нуль.

Тож коли ти дивишся на кішку, що спить у тебе на колінах, ти бачиш не просто тварину. Ти бачиш свій утрачений рай. Свій недосяжний стан «просто бути».

Тож наступного разу, коли твоя кішка прийде й ляже на клавіатуру в розпал робочого дня, не сердься. Вона не заважає тобі працювати. Вона рятує тебе. Вона — твій маленький, пухнастий гуру, який влаштовує незаплановану медитацію.

Подивися на свою кішку. Вона не чекає від тебе нічого, окрім одного: щоб ти нарешті повернувся в реальність.

Хоча б на один вдих.