Ігнат не працював. Він звершував обряд. Його храмом була міська площа, його паствою — сизі грудочки життя, звичайні міські голуби. Офіційно, для зрідка цікавих, він представлявся «міським орнітологом-статистиком». Звучало солідно, як вирок. Насправді ж він був просто Ігнатом, який рахував голубів.

Він не просто ставив рисочки у своєму пошарпаному блокноті. О, ні. Це було б блюзнірством, профанацією Великого Обліку. Він знав їх в обличчя. Он той, з вирваним пером на крилі, — Валера, місцевий філософ, що вічно вдивляється в калюжі, ніби там показують майбутнє. Кульгає на ліву лапу — Світка, мати-героїня, у якої семеро по лавках у водостічній трубі. А той жирний, нахабний, що намагається віджати скоринку в одноногого ветерана Бориса, — це, звісно, Депутат.

Ігнат сидів на лавці, мов диригент перед оркестром. Навколо нього текла річка «важливих справ». Люди-мурахи в костюмах несли свої портфелі-печалі з точки А в точку Б. Телефони приростали до їхніх вух, мов гриби-паразити. Їхні обличчя були картами майбутніх клопотів і минулих образ. Вони проходили крізь площу, але не бачили її. Вони були тут, але їх тут не було.

У цей момент асфальтовий океан викинув на берег ЇЇ. Вона була апофеозом поспіху. Каблуки вибивали панічну дроб, в очах — дедлайн, на губах — невимовна лайка. З її папки вислизнув аркуш і, станцювавши танго з вітром, приземлився просто під лапу Депутата, який саме збирався, ну… «удобрити» документ.

— Ай! — пискнула вона, побачивши насувається катастрофу.

Ігнат підвівся. Він не сказав ані слова. Просто підійшов, подивився Депутату прямісінько в нахабні очі-бусинки і простягнув крихту вчорашнього батона з кишені. Голуб, зваблений хабарем, залишив папір у спокої. Ігнат підняв аркуш, струсив із нього неіснуючий пил і подав жінці.

— Дякую, — видихнула вона, притискаючи до грудей урятований графік квартального прибутку. — Я… я так поспішаю.

Вона вже розверталася, щоб знову пірнути у потік, але щось у його спокої зачепило її. Вона зупинилася. Оглянула його старе пальто, блокнот, його абсолютно безтурботне обличчя.

— А ви… чим займаєтеся? Когось чекаєте?

Ігнат усміхнувся куточком губ. Це було його улюблене питання. Воно було ключем, що відкривав крихітну щілину між світами.

— Рахую голубів, — просто відповів він.

Вона кліпнула. Раз. Два. Її внутрішній процесор гарячково перебрав варіанти: божевільний, дармоїд, сектант, міський перформанс? Жоден не підходив. У його голосі не було ні безумства, ні ліні. Була… ґрунтовність. Наче він сказав: «Будую мости» або «Лікую серця».

— Навіщо? — це все, що вона змогла видавити.

— А навіщо ви біжите? — тихо спитав він у відповідь.

Питання вдарило її під дих. Вона відкрила рот, щоб випалити стандартне: «У мене зустріч, проєкт, життя!», та слова застрягли в горлі. Вперше за багато років вона не знала, що відповісти.

Ігнат не став чекати відповіді. Він кивнув їй, мов давній знайомій, і повернувся на свою лавку. У блокноті з’явився запис: «14:32. Депутата підкуплено. Квартальний прибуток урятовано. Загальна кількість — 87. Валера задумався про вічне».

Жінка постояла ще кілька секунд. Світ довкола не змінився. Каблуки й далі гупали, телефони співали. Але щось тріснуло у її власному всесвіті. Вона раптом побачила не сіру масу, а 87 маленьких, тремтливих життів. Вона подивилася на Ігната, цього дивного бухгалтера безглуздості, і вперше за довгий час справді побачила людину. Людину, яка не бігла. Він був тут.

А Ігнат просто звіряв пульс цього кам’яного звіра на ім’я місто. І пульс, треба сказати, був доволі аритмічний.