Тебе не існує.

Те, що ти називаєш «я», — це піратська збірка чужих уявлень про успіх, встановлена на твоє заводське «залізо» ще в дитинстві. Криво, з битими драйверами, але зате з повним пакетом офісних програм: «Будь зручним», «Не висовуйся», «Що люди скажуть?».

Твої батьки, з величезної, панічної любові, були першими системними адміністраторами. Вони знесли твою рідну, дику, нелогічну операційну систему і поставили цю. Стабільну. Перевірену. Як у всіх. А всі твої внутрішні пориви, твої дивацтва, твою недоречну радість від виду дощового черв’яка нова система позначила як віруси і засунула в карантин.

І ось ти живеш. Твій внутрішній кулер надривно гуде, намагаючись охолодити процесор, який одночасно виконує два завдання: бути тим, ким тебе запрограмували, і не померти від туги за собою справжнім. Ти постійно перевіряєш оновлення в чужих очах. Лайк — це маленька зелена галочка: «Система працює стабільно». Засуджуючий погляд — системна помилка. Критика — синій екран смерті, після якого ти судорожно перезавантажуєшся, відкочуючись до останньої «успішної» версії себе.

Ти ходиш на роботу, яка тобі не потрібна, щоб купити речі, які тобі не подобаються, щоб вразити людей, яких ти не знаєш. Це не життя. Це фоновий процес, що пожирає твою оперативну пам’ять. Ти хочеш близькості, але твій вбудований файрвол блокує будь-які вхідні з’єднання, які можуть отримати доступ до системних файлів. Занадто небезпечно. Раптом вони побачать твій вихідний код? Всю цю ахінею зі страхів, безглуздих бажань і таємної любові до дурних комедій.

Найсмішніший парадокс у тому, що всі навколо — такі ж піратські копії. Ми живемо у світі зламаного софту. Кожен боїться, що його «кряк» злетить, і всі побачать його справжній, глючний інтерфейс. Ми відчайдушно намагаємося налагодити контакт через наші ідеальні, відполіровані аватарки, не розуміючи, що справжнє з’єднання відбувається на рівні багів. На рівні тих самих «вірусів», які ми так ретельно ховаємо один від одного.

Твоя «лінь» — це не збій, це аварійний режим збереження енергії, тому що піратська збірка жере занадто багато ресурсів. Твоя «невмілість» — це не вірус, а насіння, що пробивається до життя.

Ти шукаєш гармонію, читаєш книги, медитуєш. Ти намагаєшся тюнінгувати чужу систему. Поставити нові шпалери на робочий стіл, почистити реєстр. Це самообман. Це як робити капітальний ремонт у тюремній камері.

Що робити?

Перестати шукати кнопку «Стати щасливим». Такої кнопки немає у твоєму інтерфейсі. Єдиний вихід — свідомо викликати тотальний збій системи. Дозволити собі той самий синій екран смерті.

Це момент, коли ти не смієшся над несмішним жартом начальника. Момент, коли ти кажеш «я не знаю» замість того, щоб розумувати. Момент, коли ти дозволяєш собі один день просто лежати і дивитися в стелю, не звинувачуючи себе за «непродуктивність». Момент, коли на запитання «Як справи?» ти відповідаєш не «Нормально», а чесно.

Це страшно. Система буде волати про загрозу безпеці. Спливуть усі вікна з попередженнями. Але тільки після цього краху, в тиші, що настане, коли замовкнуть усі фонові процеси чужої програми, у тебе з’явиться шанс почути тихий, ледь помітний гул твого власного «заліза». Твого справжнього «я».

І ти почнеш з нуля. Не ідеальний. Не успішний у чужому розумінні. Ти станеш бета-версією самого себе. Глючною, нестабільною, що постійно оновлюється. Але, чорт забирай, справжньою. Живою.